Громада Полтавських баптистів у 1928 р.
Історія
Полтавської громади баптистів та
Полтавської церкви євангельських християн баптистів “Відродження” за період 1907 – 2007 рр.
(доклад пресвітера церкви «Відродження» Семіона П.А. до святкування сторіччя церкви євангельських християн баптистів у 2007р.)
Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах, так як вибрав у Ньому Він нас перше створення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї... Єф. 1:3
Підсумовуючи 100-літню історію Полтавської церкви ми розуміємо що ці події є невід’ємною частиною історії церкви Христової, яка почалася до створення світу і має продовження в вічності.
Ісус Христос сказав: Я створю церкву Мою і ворота, або сили пекельні, її не здолають. Історія християнства в цілому і Полтавської церкви євангельських християн баптистів зокрема, є здійсненням Його слова.
Коли Дух Святий зійшов на Апостолів почалася Історія Церкви. Про її початок читаємо в книзі Дії Святих Апостолів, а про пізніші часи знаємо за переданнями чи письмовими згадками. Є передання, що Господь спонукав апостола Андрія принести Євангеліє і на береги Дніпра.
Тож з перших віків, а особливо з часів хрещення Київської Русі, Дух Святий прагнув відкрити українському народові Істину Слова Божого. І хоч в 988 році Євангеліє було нав’язане силою, з роками Божа Істина знаходила все більше відгуку в серцях людей. Людські душі прагнули справжньої духовної свободи. Та на жаль істина майже завжди залишалася прикритою зовнішнім лиском пишних обрядів та форм.
У другій половині 18 століття Господь особливим чином діяв серед людей заохочуючи їх шукати істину. На той час Біблія вже була перекладеною на українську та російську мови. Прості люди почали вивчати Слово та прагнули дійсно жити по ньому. Так почався євангельсько – баптиський рух на Україні.
Дух Святий відроджував нові і нові душі які хрестились по вірі та об’єднувалися в церкви. Звичайно, цей рух мав великий спротив з боку православного духовенства та світської влади та хіба може що спинити Божу силу? Тут треба особливо відзначити характерну рису євангельського руху - кожен, хто увірував, вважав за обов’язок засвідчити про Божу любов іншому. Церкви, як правило, посилали та підтримували місіонерів. Через це євангельський рух швидко охоплював нові місця.
На початку 20-го століття Дух Святий дав бажання брату з Харкова Діденко приїхати до Полтави та проповідувати Євангеліє. Також інший брат – Ястремський Володимир переїхав з Харкова з сім’єю та оселився на квартирі у Бондаренко Зінаїди. Ястремський влаштувався на роботу в ПТРЗ і знайомлячись з людьми розповідав їм про радість, яку мав у Христі. Через ці прості слова Дух Святий відроджував до нового життя тих, хто охоче приймав Боже Слово. Віруючі почали тайкома сходитися для читання слова та молитви по домах. Збиралися на Климівці, Павленках, влітку іноді по лісах.
Постійні зібрання почалися з 1907р. Запрошували тільки тих, кому вже розповідали про євангельське вчення і хто не виявляв ворожості. Такі міри перестороги були виправдані, бо швидко слух про віруючих дійшов до міської влади та духовенства і почались переслідування.
В 1912 р брат Сліпко Іван Кондратович був засуджений до 15 років каторжних робіт. Та через новий закон про віротерпимість вирок не був виконаний.
Але не дивлячись ні на що церква Господня зростала. Керував церквою бр. Ястремський. Був організований хор, першим регентом якого став бр. Бондаренко за фахом – машиніст паровоза.
В 1917 році прийшов час свободи для всіх віросповідань. Церква була визнана офіційно і змогла проводити богослужіння відкрито. На зміну бр. Ястремському, який повернувся до Харкова, приїхав випускник 3-х річної духовної школи для проповідників Роман Дем’янович Хом’як. Наступні роки були благословенними. На початку 20-х р. було створене обласне об’єднання до якого ввійшла і Полтавська громада баптистів. Але краще про ці роки нам послухати доповідь бр. Хом’яка, який він читав на ювілеї церкви в 1928р.
З доповіді Р.Д. Хом’яка в 1928р. /російською мовою/
Прежде всего, мои дорогие друзья, я хотел бы, чтобы настоящий наш праздник, прошел сегодня для нас как можно незаметнее в смысле чествования кого-либо. Я хотел бы, чтобы мы сегодня сосредоточили все наше внимание только на том, как развивалось дело Божие, и протекала Его святая работа у нас в Полтаве.
Между нами есть братья и сестры молодые духовно, которые ничего не знают о тех трудностях, с какими была сопряжена работа наша для Господа. А потому надеюсь, что всем будет интересно кое-что об этом узнать.
Собрания наши в 1917 году проходили тогда в доме сестры Бондаренко. В то время властью была объявлена нам свобода вероисповедания, и мы постарались воспользоваться ею.
Первым долгом мы решили перевести наше собрание на более видное место, и Господь дал нам помещение в школе имени Котляревского. Здесь мы собирались долго, приблизительно год или больше. Господь нас обильно благословлял. Здесь мы устраивали праздники, и к нам на помощь приезжали с разных сторон братья и сестры.
Но Господу угодно было переселить нас в другое место, для того, чтобы слово было проповедано и в других частях города Полтавы. Неожиданно для нас администрацией было заявлено о немедленном освобождения помещения, занятого нами под собрание. Таким образом, мы перестали собираться в том помещении, где так много пережили, и о котором осталось у нас так много самых приятных воспоминаний. Но Господь не оставил нас ни на час и мы переходили с одной школы в другую, с одного помещения в другое. Каким-то чудным образом Господь открывал двери для проповеди Его св. Слова. Мы пользовались популярностью и нам многие симпатизировали.
Я помню, однажды в вечернем нашем собрании один немец встал и стал нас просить чтобы делали наши собрания у них, в немецкой кирхе. Это было для нас искушение с одной стороны, а с другой - Господь видимо вел нас сюда, как мать, незаметно для самих нас приготовлял нам "Вифлиемские ясли". Искушение, о котором я упомянул, заключалось в том, что священники по всем церквам в то время гремели на нас, что вера баптистов «немецкая» и что мы работаем на немецкие деньги. А потому, посоветовавшись с братьями, мы сначала решили обратится с просьбой к архиерею Феофану, чтобы нам отпустили один пустовавший в то время православный храм для наших молитвенных собраний.
Несколько братьев со мною были любезно приняты арх. Феофаном. Около часу мы провели с ним в беседе на разные евангельские темы, и в заключение он просил нас дать ему сутки сроку на размышление, на что мы охотно согласились. После, как выяснилось, священники и разные архимандриты восстали против такого послабления со стороны архиерея и нам было, в довольно грубой форме, отказано. Конечно, лучшего от них и не ожидали, но после этого с более легким сердцем обратились к лютеранам и, после довольно продолжительных переговоров, заключили с ними договор, которого придерживаемся и в настоящее время.
Несколько слов добавлю здесь о средствах, на какие мы начали нашу работу. Никаких средств у нас не было. Квартирами мы пользовались бесплатными, работники были бесплатные, в том числе и я трудился безвозмездно, и только в 1918 г., во время пребывания у нас брата Винцкевича, было им предложено церкви давать мне небольшое содержание, на что церковь согласилась и мне назначили 70 руб. в месяц. Деньги тогда падали в цене, так что 70 р. имели такое значение, как 20 или 30 руб. В этом отношении было трудно работать и я хотел бы этим только одно сказать будущим пасторам и проповедникам, что труд этот великий и славный, но здесь на земле он не ценится и не оплачивается. Награда же за него будет там, у Господа.
За эти годы было в общем пережито много скорбей, но и много радостей. Были и отпадение и отлучения от церкви. И уходили в вечность от нас дорогие братья и сестры. Также отъезд диакона Мирошниченко. Это были милые, простые, всегда приветливые и кроткие братья и как жаль, что их нет сегодня среди нас. Я предлагаю, дорогие братья и сестры, почтить вставанием память умерших наших братьев и сестер с пением (Гусли 385) - "Встретимся ли мы с тобою ... "
Во время нашей работы мы переживали не только скорби, но радости. Самая великая радость наша заключается в том, что из 15 членов в 1917 году ныне Церковь Полтавская возросла до 190 членов. Это приблизительно в 10 раз больше, не считая, конечно, тех многих, которые отошли в вечность, другие выехали от нас, чтобы в других местах распространять милость Божью к бедным грешникам и тем, которые ушли обратно в мир. Радость в том, что нам ежегодно приходилось крестить от ста до четырехсот новых членов в нашем Объединении, так что за 10 лет у нас образовался союз из 60-ти поместных Церквей. И в настоящее время Господь обильно нас благословляет.
Первое рукоположение в нашей Церкви было в 1921-м году. Были рукоположены два диакона: бр. Чуб, бр. Мирошниченко, две диакониссы: с. Хоминская и с. Вильде, и один благовестник Н. С. Лемешко. Из них остались в живых у нас двое с. Вильде и бр. Лемешко. Но к ним мы добавили в этом году еще двух диаконов, трех благовестников и одного учителя.
Еще наша великая радость заключается в том, что из нашей Полтавской Церкви вышли наши воспитанники, братья работники, которые заняли на ниве Божьей видные места, бр. Масенко работает в Згуровке, под Киевом, бр.Уманец - в Туле, бр. Бабушин - в Конграде, бр. В. И. Синицын - в Москве и т.д.
Разве это не должно радовать нас? Но у нас есть еще радость, а именно та, что у нас подготовляется рассадник здоровых достаточно подготовленных работников. У нас есть готовые семена. Когда Господь возносился на небо, Он с удовольствием смотрел на Свою смену и подняв руки Свои над ними благословил их. Хочется мне, мои дорогие братья благословить вас на великую работу Божью, на великие подвиги, ради нашего Господа Иисуса Христа!
/кінець доповіді/
Але після років свободи Господь послав час випробувань. В 30-х роках піднялася хвиля «войовничого атеїзму». Р.Д. Хом’як був засланий до Сибіру де тяжко захворів і після побачення з дружиною, що приїхала до нього, помер. Пізніше була заарештована і дружина Хомяка і про її долю нічого не відомо.
Пресвітером церкви був обраний бр. Іван Горобець. Але він також був заарештований і без суду та слідства розстріляний разом з дружиною.
Далі пресвітерське служіння ніс бр. Сало Ф.І. Та у 1937р. церкві було заборонено проводити відкриті богослужіння. Віруючі знов були змушені збиратися нишком, по групах, на приватних квартирах. Так було до 1941р. Але і в такі тяжкі часи брати та сестри славили Господа піснею, як Павло та Сила у в’язниці в Филипах.
За часів ВВВ церква відновили постійні богослужіння. В 1942 р. пресвітером було обрано Гнатенка Михаіла Петровича, який також відбув до цього 10 р. ув’язнення за віру. І хоч часи були тяжкі, Господь благословив церкву і в часи війни близько 100 душ були спасенні.
З 1944р пресвітерське служіння звершували бр. Оришечко та Сало Д.Ф. Церква збиралась в орендованому приміщені по вул. Фрунзе до 1949р. Потім до 1954р. у бр. Онипко С.С.
В 1994 році було офіційно завершено об’єднання двох союзів церков – Союзу баптистів та Союзу євангельських християн. Від цього всі церкви отримали і відповідну назву. Полтавська громада баптистів стала називатися “Полтавська громада євангельських християн баптистів”.
В 1950 р. старшим пресвітером в області був призначений бр. Теслюк Афанасій Маркіянович. Він звершував і служіння пресвітера в Полтавській церкві.
Церква вперше придбала власний будинок по вул. 8 марта і почала швидко розвиватися. Та ворог душ людських не дрімав. Після реконструкції будинку, яку доводилося робити потай від влади, між братами виникли непорозуміння відносно використання допоміжних приміщень. Справа перейшла межу визначену Святим Письмом – брати пішли вирішувати справу в суді.
Господь допустив те, що будинок у 1961р. відібрали і віддали під бібліотеку. Чотири роки віруючі не мали місця де зібратися на спільну молитву чи для звершення Вечері Господньої. Ходили в церкви в Гожули, Абазівку та інші села. Тільки в 1964 р. служіння відновилися на орендованій квартирі на Юрівці, а потім служіння були в домі ЄщенкоМ.В. який в цей час керував церквою. Пізніше в.о. пресвітера був вчитель церкви Стегній Йосип Григорович. На той час служіння ст. пресвітера області звершував Власенко М.І.
Як не дивно, але навіть не маючи достойних умов церква жила повноцінним життям. Був хор і навіть оркестр. Приїздили гості з других церков і брати та сестри відвідували сусідні церкви. Кожен особисто прагнув в своєму житті бути втіленням всіх християнських чеснот.
З 1967р служіння постійно проводились в будинку по вул. Комінтерна 13, де спочатку було придбано частину приміщення, а потім і увесь будинок.
На цьому місці церква отримала від Господа багато благословень. Та було пережито і чимало тривожних подій. На той час життя церкви обмежувалось дією “Инструктивного письма”. Не дозволялась участь дітей та молоді в служінні та окремі служіння для них.
Було і багато інших обмежень. Органи державного контролю пильно слідкували за кожним віруючим особисто та за всією церквою взагалі. Так було в той час по всій територій Радянського Союзу. Хоч закон і не обмежував права віруючих, але принцип ідеологічної боротьби не дозволяв християнам займати керівні посади чи отримувати вищу освіту. Це було потрібно аби обмежити вплив віруючих на суспільство. Через ЗМІ та кіно створювався спотворений образ релігійних фанатів, які збираються тайкома на служіння і навіть приносять людей в жертву. Іноді на богослужіння приходили представники влади аби проконтролювати життя та служіння церкви. Після таких візитів когось із віруючих “проробляли” на місцях роботи або навіть звільняли.
Протистояння проти втручання влади в життя церкви привело до того, що частина віруючих по церквах перейшла на нелегальне становище і утворила Раду Церков ЄХБ. Не стала виключенням і Полтавська церква. Частина молоді та активних членів церкви відійшла і утворила церкву, яка існувала на нелегальному становищі. Сьогодні в Полтаві є дві церкви РЦ ЄХБ: одна в Розсошенцях, інша по вул. Комунальній.
Незважаючи на труднощі Полтавська Церква ЄХБ продовжувала служіння по вул. Комінтерна 13. В 1974р на служіння пресвітера було обрано Семіона Анатолія Степановича. Постійне, власне приміщення для зібрань принесло свої плоди. Хоч і тайкома, але діти та молодь долучались до служіння. Віруючі запрошували своїх рідних та знайомих. Господь через проповідь торкався до сердець і Царство Боже зростало. Хор пережив непростий час, але постійно славив Всевишнього, радуючи віруючих чудовим співом. Значна кількість сьогоднішніх служителів Полтавських церков саме там починали свою працю на Божій ниві. На початку 80-х було проведено повну реконструкцію молитовного будинку. Зала стала великою, просторою та світлою. Щоправда за таку “вольность” Семіон А.С. поплатився правом звершувати служіння пресвітера. В 1981 році на служіння Старшого пресвітера по Полтавській області було запрошено із Харківської церкви “Ясна поляна” Соловйова Леоніда Андрійовича, який звершував і служіння пресвітера Полтавської церкви близько трьох років до відновлення в служінні Семіона А.С.
З початком “перестройки”, а особливо з 1998 року, коли святкувалось 1000-ліття хрещення Київської Русі, Полтавська церква ЄХБ почала шукати можливості для поширення служіння. Було проведено багато євангелізаційних служінь як в Полтаві так і в інших місцях. З тих пір служіння церкви стало відкритим і з кожним роком все більш направленим на світ, для звіщення Євангелії.
На початку 90-х років Господь благословив Полтавську церкву ЄХБ місцем для будівництва нового молитовного будинку по вул. Зоряна 19. Зручність розташування нового приміщення виявилась наскільки привабливою, що частина церкви почала збиратися на новому місці не дочекавшись закінчення будівництва. Це послужило поштовхом до прийняття рішення про утворення нової церкви. Зараз це Полтавська церква ЄХБ “Надія”. Пресвітерами в ній були брати Соловйов Л.А., Русаков А.А., і були обрані на пресвітерське служіння Власенко Д. М. та Власенко Я.М.
У 1995 році від неї була утворена Полтавська церква ЄХБ “Хреста Господнього”;
у 2004 році – Полтавська церква ЄХБ “Віфлеєм”;
у 2006 році – Полтавська церква ЄХБ “Божа сім’я”;
і у 2007році – Полтавська церква ЄХБ “Жива вода”.
Саме церква “Надія” та її служителі стали ініціаторами початку виходу місцевої християнської радіопрограми, яка існує і сьогодні під назвою “Світло”.
Після відходу частини віруючих до церкви “Надія” Полтавська церква ЄХБ продовжила своє служіння в молитовному будинку по вул. Комінтерна 13. В цей час була створена пересувна християнська бібліотека, яка працювала на центральних площах міста. Для вивчення Біблії була утворена група і орендоване приміщення в школі №3. Пізніше в актовому залі школи вся церква почала проводити вечірні зібрання.
Коли керівництво школи відмовило в оренді вечірні зібрання проводились в залі готелю “Турист” та музичної школи №3. Кожного року через водне хрещення до церкви приєднувались десятки людей. Почало активно розвиватись служіння недільної школи.
Для поширення Євангелії церква намагалась використати всі можливості – святкові концерти, біблійні уроки в інтернатах, служіння у в’язниці.
1994 рік став особливим в житті церкви. В допомогу першому пресвітеру Семіон А.С. на пресвітерське служіння було обрано брата Антонюка В.С. Цього ж року місцева влада на прохання церкви вдруге виділила ділянку і було розпочато будівництво нового приміщення по пр.Миру 26/13. І в цьому ж самому році церква вдруге змінила назву. Причиною стали зміни в законодавстві, яке надавало релігійним громадам право юридичної особи, та існування в Полтаві вже декількох церков євангельських християн баптистів. З ініціативи Антонюка В.С. церква отримала назву – Полтавська церква євангельських християн баптистів “Відродження”.
В 1995 році Семіон А.С. передав служіння першого пресвітера Полтавської церкви ЄХБ “Відродження” Антонюку Валерію Степановичу, а сам більше сконцентрувався на будівництві та євангелізаційній роботі. Не побачивши закінчення будівництва, після короткої хвороби, в 1996 році А.С.Семіон був покликаний до небесної оселі.
В 1998 році, наближаючись до завершення будівництва, церква мала вирішити питання використання приміщення по вул. Комінтерна 13. Занадто багато Господніх благословень ми отримали в тих стінах, щоб просто залишити їх. Разом з тим не було можливим прийняти рішення про продовження служінь. Тож на членському зібранні було затверджено рішення - всією церквою перейти в нове приміщення, а долю старого молитовного будинку вирішувати потім.
31 грудня 1998 року в новому приміщенні по пр. Миру 26/13 було розпочато постійні богослужіння, які милостивий Господь дозволяє нам звершувати до цього часу.
Без перебільшення будівництво Дому молитви можна назвати чудом Господнім, яке Він зробив на прохання церкви. Влітку 2000 року було звершено урочисте богослужіння посвячення нового Молитовного Будинку. Слава Богу за Його милості!
Після завершення будівництва церква змогла повністю зосередити сили на духовній праці. Крім Полтави місіонерська праця проводилось в Н.Санжарах, Піщаному та Карлівці. В цих місцях було розпочато служіння дочірніх помісних церков.
Дух Святий також спонукав декотрих братів та сестер ревнувати про служіння в молитовному будинку на Дублянщині. Тож у 2000 році братерською радою церкви “Відродження” було прийнято рішення про утворення дочірньої церкви “Благодать” та передачу їй для проведення служінь молитовного будинку по вул. Комінтерна 13. Відповідальність за церкву була покладена на дияконів Маляренка В. та Борт В. Саме цією церквою було проведено програму евангелізації для бездомних. Зараз пресвітерське служіння в ній звершує Власенко О.М.
У 2000 році трагічно загинув Л.А.Соловйов і Антонюк В.С. був обраний на служіння старшого пресвітера по Полтавській області. Під його керівництвом в церкві активно розвивалися служіння Недільної школи, молодіжне, сестринське, групи по вивченню Біблії, різні євангелізаційні проекти.
У 2002 році церквою було придбане недобудоване приміщення по пр. Миру 24 для розвитку служіння церкви. Пізніше це служіння розвилося до створення “Центру Християнського служіння” як окремої місії в якій співпрацюють різні відділи.
У 2003 році церква досягла чисельності 350 чоловік і постало питання про подальший розвиток церкви. На членському зібранні було ухвалено рішення про організацію другого недільного богослужіння. Відповідно змінилась робота недільної школи та організація хорового та музичного служіння.
У 2006 році пресвітер церкви Антонюк В.С. був обраний виконавчим секретарем Всеукраїнського Об’єднання Церков ЄХБ. На служіння голови Полтавського об’єднання церков було обрано пресвітера Котелевської церкви Овсія О.І.
Для створення кращих умов розвитку всіх служінь частина церкви “Відродження”, що була в другому недільному богослужінні, утворила Євангельську церкву “Спасіння”.
Пресвітером Полтавської церкви ЄХБ “Відродження” було обрано Семіона П.А.
Так пройшли перші сто років служіння нашої церкви. Це історія вірності Господа Своїй церкві та приклад посвяченості та стійкої віри тих, через кого нам звіщено Слово Боже.
Зараз через нас Дух Святий творить історію церкви і ми повністю покладаємось на безмежну милість та любов нашого Господа Ісуса Христа.
Дати, факти та події взято з попереднього звіту складеного Соловйовим Л.А., журналу «Баптист України» 1928 р. та протоколів членського зібрання церкви «Відродження».
Пресвітер Семіон Петро Анатолійович, 2007р.
Будівництво молитовного дому церкви "Відродження"